Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму

МІЖНАРОДНА КОНВЕНЦІЯ
про боротьбу з фінансуванням тероризму

ДАТА ПІДПИСАННЯ УКРАЇНОЮ: 08.06.2000 р.
ДАТА РАТИФІКАЦІЇ: 12.09.2002 р.

Додатково див. Статус Конвенції
 станом на 18 липня 2002 року

Преамбула

Держави - учасниці цієї Конвенції,

беручи до уваги цілі та принципи Статуту Організації Об'єднаних Націй, які стосуються підтримання міжнародного миру та безпеки і заохочення добросусідських та дружніх відносин і співробітництва між державами,

будучи глибоко занепокоєні ескалацією актів тероризму в усіх його формах і проявах в усьому світі,

посилаючись на Декларацію з нагоди п'ятдесятої річниці Організації Об'єднаних Націй, яка міститься в резолюції 50/6 Генеральної Асамблеї від 24 жовтня 1995 року,

посилаючись також на всі відповідні резолюції Генеральної Асамблеї з цього питання, включаючи резолюцію 49/60 від 9 грудня 1994 року та додаток до неї, який містить Декларацію про заходи по ліквідації міжнародного тероризму, в якій держави - члени Організації Об'єднаних Націй урочисто підтвердили, що вони беззастережно засуджують як злочинні і такі, що не мають виправдання, всі акти, методи і практику тероризму, де б і ким би вони не вчинялись, в тому числі ті, які ставлять під загрозу дружні відносини між державами і народами та загрожують територіальній цілісності і безпеці держав,

відмічаючи, що в Декларації про заходи по ліквідації міжнародного тероризму державам пропонується також в терміновому порядку провести огляд сфери застосування існуючих міжнародно-правових положень про запобігання, припинення та ліквідацію тероризму в усіх його формах і проявах з метою забезпечення наявності всеохоплюючих правових рамок, що включають всі аспекти цього питання,

посилаючись на підпункт (f) пункту 3 резолюції 51/210 Генеральної Асамблеї від 17 грудня 1996 року, в якому Асамблея закликала всі держави вжити заходів для того, щоб перешкодити та протидіяти шляхом відповідних внутрішніх заходів фінансуванню терористів і терористичних організацій, незалежно від того, здійснюється таке фінансування прямо чи опосередковано через організації, які також мають або стверджують, що мають, благодійні, суспільні або культурні цілі, або також залучені до заборонених видів діяльності, таких, як незаконні поставки зброї, незаконний обіг наркотиків та вимагання, включаючи використання осіб з метою фінансування терористичної діяльності, та, зокрема, де це доцільно, розглянути питання про вжиття заходів регулювання для того, щоб перешкодити та протидіяти переміщенню коштів, відносно яких є підозра, що вони призначені для терористичних цілей, в жодному разі не ущемляючи при цьому свободу переміщення законного капіталу, та активізувати обмін інформацією про міжнародний обіг таких коштів,

посилаючись також на резолюцію 52/165 Генеральної Асамблеї від 15 грудня 1997 року, в якій Асамблея закликала держави розглянути, зокрема, питання про здійснення заходів, викладених у підпунктах (a) - (f) пункту 3 її резолюції 51/210 від 17 грудня 1996 року,

посилаючись далі на резолюцію 53/108 Генеральної Асамблеї від 8 грудня 1998 року, в якій Асамблея постановила, що Спеціальному комітету, заснованому резолюцією 51/210 Генеральної Асамблеї від 17 грудня 1996 року, слід розробити проект міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму, яка доповнить відповідні існуючі міжнародні документи,

враховуючи, що фінансування тероризму є предметом серйозної стурбованості всього міжнародного співтовариства,

відмічаючи, що кількість і тяжкий характер актів міжнародного тероризму залежать від фінансування, до якого терористи можуть отримати доступ,

відмічаючи також, що в існуючих багатосторонніх правових документах таке фінансування конкретно не розглядається,

будучи переконані в нагальній необхідності зміцнювати міжнародне співробітництво між державами у справі розробки та вжиття ефективних заходів по недопущенню фінансування тероризму, а також боротьбі з ним шляхом переслідування та покарання осіб, що його вчиняють,

домовилися про таке:

Стаття 1

Для цілей цієї Конвенції:  

1. "Кошти" означають активи будь-якого роду, матеріальні чи нематеріальні, рухомі чи нерухомі, незалежно від способу їх придбання, а також юридичні документи або акти у будь-якій формі, в тому числі в електронній або цифровій, які засвідчують право на такі активи або участь у них, включаючи банківські кредити, дорожні чеки, банківські чеки, поштові перекази, акції, цінні папери, облігації, векселя, акредитиви, але не обмежуючись ними.

2. "Державний або урядовий об'єкт" означає будь-який постійний чи тимчасовий об'єкт чи транспортний засіб, який використовують або займають представники держави, члени уряду, представники законодавчого або судового органу чи посадові особи або державні службовці або службовці будь-якого іншого державного органу або установи, чи службовці або посадові особи міжурядової організації у зв'язку з виконанням ними своїх службових обов'язків.

3. "Надходження" означають будь-які кошти, отримані або набуті прямо чи опосередковано, шляхом вчинення злочину, зазначеного в статті 2.

Стаття 2

1. Будь-яка особа чинить злочин за змістом цієї Конвенції, якщо вона будь-якими методами, прямо чи опосередковано, незаконно та умисно надає кошти або здійснює їх збір з наміром, щоб вони використовувались, або при усвідомленні того, що вони будуть використані, повністю чи частково, для вчинення:

a) будь-якого діяння, яке являє собою злочин відповідно до сфери застосування одного з договорів, перелічених у додатку, та до визначення, що міститься в ньому;

b) будь-якого іншого діяння, спрямованого на те, щоб викликати смерть будь-якої цивільної особи або будь-якої іншої особи, яка не бере активної участі у воєнних діях в ситуації збройного конфлікту, або заподіяти їй тяжке тілесне ушкодження, коли мета такого діяння в силу його характеру чи контексту полягає в тому, щоб залякати населення чи змусити уряд чи міжнародну організацію вчинити будь-яку дію або утриматись від неї.

2. a) Після здачі на зберігання своїх ратифікаційних грамот чи документів про прийняття, затвердження чи приєднання держава, яка не є стороною, що бере участь в одному з договорів, перелічених у додатку, може заявити, що при застосуванні цієї Конвенції до такої держави-учасниці вважається, що цей договір не включений до додатка, згаданого в підпункті (a) пункту 1. Така заява припиняє свою дію, як тільки цей договір набуває чинності для цієї держави-учасниці, яка повідомляє про цей факт депозитарія.

b) Коли держава-учасниця перестає бути стороною одного з договорів, перелічених в додатку, вона може зробити, як це передбачено цією статтею, заяву відносно цього договору.

3. Для того, щоб будь-яке діяння становило злочин, зазначений в пункті 1, необов'язково, щоб кошти фактично використовувались для скоєння злочину, згаданого у підпунктах (a) або (b) пункту 1.

4. Будь-яка особа також чинить злочин, якщо вона намагається скоїти будь-який із злочинів, зазначених у пункті 1 цієї статті.

5. Будь-яка особа також чинить злочин, якщо вона:

a) бере участь як співучасник у вчиненні будь-якого із злочинів, зазначених у пункті 1 або 4 цієї статті;

b) організовує інших осіб або керує ними з метою вчинення будь-якого із злочинів, зазначених у пункті 1 або 4 цієї статті;

c) сприяє вчиненню одного або кількох злочинів, зазначених у пункті 1 або 4 цієї статті, групою осіб, які діють із спільною метою. Таке сприяння повинно носити умисний характер і повинно надаватись:

i) або з метою підтримки злочинної діяльності чи злочинних цілей групи, коли така діяльність або ціль передбачає вчинення одного із злочинів, зазначених в пункті 1 цієї статті;

ii) або з усвідомленням умислу групи вчинити один із злочинів, зазначених в пункті 1 цієї статті.

 

Стаття 3

Ця Конвенція не застосовується у випадках, коли злочин вчинено в одній державі, підозрюваний у скоєнні злочину є громадянином цієї держави і знаходиться на території цієї держави і жодна інша держава не має підстав для здійснення своєї юрисдикції відповідно до пункту 1 або 2 статті 7 цієї Конвенції, що не виключає застосування до цих випадків при відповідних обставинах положень статей 12 - 18.

Стаття 4

Кожна держава-учасниця вживає таких заходів, які можуть бути необхідними:

a) для визнання кримінальними злочинами згідно з її внутрішнім законодавством злочинів, зазначених у статті 2;

b) для встановлення за ці злочини відповідних покарань з урахуванням тяжкого характеру цих злочинів.

Стаття 5

1. Кожна держава-учасниця відповідно до принципів свого внутрішнього законодавства вживає необхідних заходів для того, щоб можна було притягнути юридичну особу, яка знаходиться на її території або заснована згідно з її законами, до відповідальності в разі вчинення фізичною особою, відповідальною за управління цією юридичною особою або контроль за нею, яка виступає в своєму офіційному статусі, злочину, зазначеного в статті 2. Така відповідальність може мати кримінальний, цивільний або адміністративний характер.

2. Така відповідальність наступає без шкоди для кримінальної відповідальності фізичних осіб, які скоїли ці злочини.

3. Кожна держава-учасниця забезпечує, зокрема, щоб до юридичних осіб, які несуть відповідальність згідно з пунктом 1 вище, застосовувались ефективні, пропорційні та дійові кримінальні, цивільно-правові або адміністративні санкції. Такі санкції можуть включати фінансові санкції.

Стаття 6

Кожна держава-учасниця вживає таких заходів, які можуть бути необхідними, в тому числі у відповідних випадках в галузі внутрішнього законодавства, для забезпечення того, щоб злочинні діяння, які підпадають під дію цієї Конвенції, за жодних обставин не підлягали виправданню з будь-яких міркувань політичного, філософського, ідеологічного, расового, етнічного, релігійного або іншого аналогічного характеру.

Стаття 7

1. Кожна держава-учасниця вживає таких заходів, які можуть бути необхідними для встановлення її юрисдикції відносно злочинів, зазначених у статті 2, коли:

a) злочин вчинено на території цієї держави;

b) злочин вчинено на борту судна, яке плаває під прапором цієї держави, або повітряного судна, яке зареєстроване відповідно до законів цієї держави під час вчинення злочину;

c) злочин вчинено громадянином цієї держави.

2. Держава-учасниця може також встановити свою юрисдикцію відносно будь-якого такого злочину, коли:

a) злочин був спрямований на вчинення злочину, зазначеного в підпункті (a) або (b) пункту 1 статті 2, на території чи відносно одного з громадян цієї держави або такий злочин був його результатом;

b) злочин був спрямований на вчинення злочину, зазначеного в підпункті (a) або (b) пункту 1 статті 2, проти державного або урядового об'єкта зазначеної держави за кордоном, включаючи приміщення дипломатичного або консульського представництва цієї держави, або такий злочин був його результатом;

c) злочин був спрямований на вчинення злочину, зазначеного в підпункті (a) або (b) пункту 1 статті 2, як спроба змусити цю державу вчинити будь-яку дію або утриматись від неї або такий злочин призвів до його вчинення;

d) злочин вчинено особою без громадянства, яка звичайно мешкає на території цієї держави;

e) злочин вчинено на борту повітряного судна, яке експлуатується урядом цієї держави.

3. При ратифікації, прийнятті, схваленні цієї Конвенції або приєднанні до неї кожна держава-учасниця повідомляє Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй про встановлення нею юрисдикції відповідно до пункту 2. У разі яких-небудь змін відповідна держава-учасниця негайно повідомляє про це Генерального секретаря.

4. Кожна держава-учасниця вживає також таких заходів, які можуть бути необхідними для встановлення її юрисдикції відносно злочинів, зазначених у статті 2, у випадках, коли особа, яка підозрюється у скоєнні злочину, знаходиться на її території і вона не видає його жодній з держав-учасниць, які встановили свою юрисдикцію відповідно до пунктів 1 або 2.

5. Коли більше ніж одна держава-учасниця претендує на юрисдикцію щодо одного із злочинів, зазначених у статті 2, відповідні держави-учасниці прагнуть належним чином координувати свої дії, зокрема відносно порядку кримінального переслідування та способів реалізації взаємної правової допомоги.

6. Без шкоди для норм загального міжнародного права ця Конвенція не виключає можливості здійснення будь-якої кримінальної юрисдикції, встановленої державою-учасницею відповідно до її внутрішнього законодавства.

Стаття 8

1. Кожна держава-учасниця вживає відповідно до принципів свого внутрішнього законодавства необхідних заходів для того, щоб визначити, виявити, заблокувати або заарештувати будь-які кошти, які використовуються або виділяються з метою вчинення злочинів, зазначених у статті 2, а також надходження, отримані в результаті таких злочинів, з метою можливої конфіскації.

2. Кожна держава-учасниця вживає відповідно до принципів свого внутрішнього законодавства належних заходів для конфіскації коштів, які використовувались або були виділені з метою вчинення злочинів, зазначених у статті 2, і надходжень, отриманих в результаті таких злочинів.

3. Кожна відповідна держава-учасниця може розглянути питання про укладення угод про поділ з іншими державами на регулярній основі або в кожному конкретному випадку коштів, отриманих в результаті конфіскації, передбаченої цією статтею.

4. Кожна держава-учасниця розглядає можливість створення механізмів, за допомогою яких кошти, отримані в результаті конфіскації, передбаченої цією статтею, використовувалися б для виплати компенсації жертвам злочинів, зазначених у підпункті (a) або (b) пункту 1 статті 2, або членам їхніх сімей.

5. Застосування положень цієї статті здійснюється за умови дотримання прав добросовісних третіх осіб.

Стаття 9

1. Отримавши інформацію про те, що особа, яка скоїла злочин або підозрюється у скоєнні злочину, зазначеного у статті 2, може знаходитись на її території, відповідна держава-учасниця вживає таких заходів, які можуть бути необхідними відповідно до її внутрішнього законодавства для розслідування фактів, наведених у цій інформації.

2. Переконавшись, що обставини дають для цього підстави, держава-учасниця, на території якої знаходиться особа, яка скоїла або підозрюється у скоєнні злочину, вживає відповідно до її внутрішнього законодавства належних заходів для забезпечення присутності цієї особи з метою кримінального переслідування або видачі.

3. Будь-яка особа, відносно якої вживаються заходи, зазначені в пункті 2, має право:

a) невідкладно зв'язатися з найближчим відповідним представником держави, громадянином якої вона є або яка іншим чином правомочна захищати права цієї особи, або, якщо вона є особою без громадянства, - з представником держави, на території якої ця особа звичайно мешкає;

b) на відвідання її представником цієї держави;

c) бути поінформованою про свої права згідно з підпунктами (a) та (b).

4. Права, зазначені в пункті 3, здійснюються відповідно до законів та постанов держави, на території якої знаходиться особа, яка скоїла або підозрюється у скоєнні злочину, з урахуванням положення про те, що згадані закони та постанови мають забезпечувати можливість повного досягнення цілей, для яких призначені права відповідно до пункту 3 цієї статті.

5. Положення пунктів 3 і 4 не завдають шкоди праву будь-якої держави-учасниці, яка претендує на юрисдикцію відповідно до підпункту (b) пункту 1 або підпункту (b) пункту 2 статті 7, просити Міжнародний комітет Червоного Хреста зв'язатися з підозрюваним у скоєнні злочину та відвідати його.

6. Після того, як держава-учасниця відповідно до цієї статті взяла особу під варту, вона безпосередньо або через Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй негайно повідомляє держави-учасниці, які встановили юрисдикцію відповідно до пункту 1 або 2 статті 7, та, якщо вона вважає за доцільне, будь-які інші заінтересовані держави-учасниці про факт знаходження такої особи під вартою і про обставини, які є підставою для затримання цієї особи. Держава, яка проводить розслідування відповідно до пункту 1, оперативно інформує згадані держави-учасниці про його результати і зазначає, чи має вона намір здійснити свою юрисдикцію.

Стаття 10

1. Держава-учасниця, на території якої знаходиться особа, яка скоїла чи підозрюється у скоєнні злочину, у випадках, до яких може бути застосована стаття 7, якщо вона не видає цю особу, зобов'язана без будь-яких винятків і незалежно від того, чи вчинено цей злочин на її території, без надмірних затримок передати справу своїм компетентним органам з метою кримінального переслідування шляхом проведення розгляду відповідно до законодавства цієї держави. Ці органи приймають рішення таким же чином, як і у випадку будь-якого іншого злочину тяжкого характеру, відповідно до законів цієї держави.

2. У всіх випадках, коли внутрішнє законодавство держави-учасниці дозволяє їй видати або іншим чином передати одного із своїх громадян тільки за тієї умови, що ця особа буде повернена до цієї держави для відбування покарання за вироком, який був винесений в результаті судового розгляду або розгляду справи в суді, для якого запитувалася видача або передача цієї особи, і ця держава та держава, яка клопочеться про видачу цієї особи, згодні з цим варіантом та іншими умовами, які вони можуть визнати доцільними, такої обумовленої видачі або передачі буде достатньо для виконання зобов'язань, про які йдеться в пункті 1.

Стаття 11

1. Злочини, зазначені у статті 2, вважаються такими, що підлягають включенню як злочини, що спричиняють видачу, до будь-якого з договорів про видачу, укладеного між будь-якими державами-учасницями до набуття цією Конвенцією чинності. Держави-учасниці зобов'язуються включати ці злочини як такі, що спричиняють видачу, до всіх договорів про видачу, які будуть в подальшому укладатися між ними.

2. Коли держава-учасниця, яка обумовлює видачу наявністю договору, отримує прохання про видачу від іншої держави-учасниці, з якою вона не має договору про видачу, держава-учасниця, що запитує, може на свій розсуд розглядати цю Конвенцію як правову підставу для видачі відносно злочинів, зазначених у статті 2. Видача здійснюється з дотриманням інших умов, передбачених законодавством запитуваної держави.

3. Держави-учасниці, які не обумовлюють видачу наявністю договору, розглядають у відносинах між собою зазначені у статті 2 злочини як такі, що спричиняють видачу, з дотриманням умов, передбачених законодавством запитуваної держави.

4. У разі необхідності зазначені у статті 2 злочини розглядаються державами-учасницями з метою видачі так, ніби вони були скоєні не тільки в місці їх вчинення, але й на території держав, які встановили свою юрисдикцію відповідно до пунктів 1 і 2 статті 7.

5. Положення всіх договорів та домовленостей про видачу між державами-учасницями у зв'язку із злочинами, зазначеними у статті 2, вважаються зміненими у відносинах між державами-учасницями в тій мірі, в якій вони несумісні з цією Конвенцією.

Стаття 12

1. Держави-учасниці надають одна одній максимальну допомогу у зв'язку з кримінальними розслідуваннями, кримінальним переслідуванням або процедурами видачі, які були розпочаті відносно зазначених у статті 2 злочинів, включаючи сприяння в отриманні наявних у них доказів, необхідних для розгляду.

2. Держави-учасниці не можуть відхиляти прохання про взаємну правову допомогу, посилаючись на банківську таємницю.

3. Сторона, що запитує, не передає і не використовує інформацію або докази, надані запитуваною стороною, для проведення розслідувань, кримінального переслідування або судового розгляду інших, ніж ті, які вказані у запиті, без попередньої згоди на це запитуваної сторони.

4. Кожна держава-учасниця може розглянути питання про створення механізмів для того, щоб ділитися з іншими державами-учасницями інформацією або доказами, необхідними для встановлення кримінальної, цивільної або адміністративної відповідальності відповідно до статті 5.

5. Держави-учасниці виконують свої зобов'язання по пунктах 1 і 2 згідно з будь-якими договорами або іншими домовленостями про взаємну правову допомогу, або обмін інформацією, які можуть існувати між ними. За відсутності таких договорів або домовленостей держави-учасниці надають одна одній допомогу відповідно до їхнього внутрішнього законодавства.

Стаття 13

Жодний із злочинів, зазначених у статті 2, не розглядається для цілей видачі або взаємної правової допомоги як злочин, пов'язаний з податками. Держави-учасниці не можуть відхиляти прохання про видачу або взаємну правову допомогу тільки на тій підставі, що вона стосується злочину, пов'язаного з податками.

Стаття 14

Жодний із злочинів, зазначених у статті 2, не розглядається для цілей видачі або взаємної правової допомоги між державами-учасницями як політичний злочин або злочин, пов'язаний з політичним злочином, або злочин, скоєний з політичних мотивів. Внаслідок цього, пов'язане з таким злочином прохання про видачу або взаємну правову допомогу не може бути відхилено тільки на тій підставі, що воно стосується політичного злочину або злочину, пов'язаного з політичним злочином, або злочину, скоєного з політичних мотивів.

Стаття 15

Ніщо в цій Конвенції не повинно тлумачитись як таке, що зобов'язує видавати будь-яку особу або надавати взаємну допомогу, якщо запитувана держава-учасниця має вагомі підстави вважати, що прохання про видачу у зв'язку із зазначеними у статті 2 злочинами або про взаємну правову допомогу відносно таких злочинів має на меті судове переслідування або покарання цієї особи з причини її раси, віросповідання, громадянства, етнічного походження чи політичних переконань або що задоволення цього прохання завдало б шкоди становищу цієї особи з будь-якої з цих причин.

Стаття 16

1. Особа, яка знаходиться під вартою або відбуває строк тюремного ув'язнення в одній державі-учасниці і присутність якої в іншій державі-учасниці необхідна для встановлення особи, давання свідчень або надання іншої допомоги в отриманні доказів для розслідування або кримінального переслідування у зв'язку із злочинами, зазначеними у статті 2, може бути передана з дотриманням таких умов:

a) ця особа добровільно дає на те свою згоду на основі повної інформації;

b) компетентні органи обох держав дійшли згоди на таких умовах, які ці держави можуть вважати прийнятними.

2. Для цілей цієї статті:

a) держава, якій передається особа, правомочна і зобов'язана утримувати передану особу під вартою, якщо тільки держава, яка передала цю особу, не просила про інше або не санкціонувала інше;

b) держава, якій передана особа, без затримок виконує своє зобов'язання щодо повернення цієї особи в розпорядження держави, яка раніше передала цю особу, як це було узгоджено заздалегідь або як це було іншим чином узгоджено компетентними органами обох держав;

c) держава, якій передана особа, не повинна вимагати від держави, яка передала цю особу, порушення процедури видачі для її повернення;

d) переданій особі в строк покарання, яке вона відбуває в державі, з якої вона передана, зараховується строк перебування під вартою в державі, якій вона була передана.

3. Без згоди держави-учасниці, з якої відповідно до цієї статті має бути передана та чи інша особа, ця особа, незалежно від її громадянства, не підлягає переслідуванню чи утриманню під вартою і не може зазнавати будь-яких інших обмежень відносно її особистої свободи на території держави, якій передається ця особа, у зв'язку з діями чи вироками, винесеними відносно неї до її від'їзду з території держави, з якої вона передана.

Стаття 17

Будь-якій особі, яка взята під варту або відносно якої вжиті будь-які інші заходи або провадиться розгляд відповідно до цієї Конвенції, гарантується справедливе поводження, в тому числі користування всіма правами і гарантіями відповідно до законодавства держави, на території якої ця особа знаходиться, і застосовуваних положень міжнародного права, включаючи міжнародні стандарти в галузі прав людини.

Стаття 18

1. Держави-учасниці співробітничають у запобіганні злочинам, зазначеним у статті 2, шляхом вжиття всіх практично можливих заходів, зокрема шляхом зміни, за необхідності, їхнього внутрішнього законодавства для запобігання та протидії підготовці в межах їхніх відповідних територій до вчинення цих злочинів на їхній території або за її межами, в тому числі:

a) заходів, які забороняють на їхніх територіях незаконну діяльність осіб або організацій, які навмисно заохочують, підбурюють, організують або вчиняють злочини, зазначені у статті 2;

b) заходів, зобов'язуючих фінансові установи та інші організації, що беруть участь у здійсненні фінансових операцій, вживати найефективніших з наявних у них в розпорядженні заходів для ідентифікації їхніх постійних чи випадкових клієнтів, а також клієнтів, на користь яких відкриті рахунки, та звертати особливу увагу на незвичайні чи підозрілі операції і повідомляти про операції, які можливо пов'язані із злочинною діяльністю. З цією метою держави-учасниці вивчають можливість:

i) прийняття правил, які забороняють відкриття рахунків, власники або бенефіціари яких не ідентифіковані або не можуть бути ідентифіковані, та заходів для забезпечення такими установами перевірки особи дійсних учасників таких операцій;

ii) відносно ідентифікації юридичних осіб - пред'явлення до фінансових установ вимоги, коли це необхідно, вживати заходів щодо перевірки юридичного статусу та структури клієнта шляхом отримання - від державного реєстраційного органу, клієнта або від обох - доказів оформлення клієнта як юридичної особи, включаючи дані про найменування клієнта, його юридичну форму, адресу, керівниках та положеннях, регулюючих повноваження щодо прийняття зобов'язань від імені цієї юридичної особи;

iii) прийняття правил, що накладають на фінансові установи зобов'язання оперативно повідомляти компетентним органам про всі складні, незвичайно великі операції та про незвичайну динаміку операцій, які не мають явної економічної або очевидної законної причини, не побоюючись при цьому кримінальної чи цивільної відповідальності за порушення будь-яких обмежень на розголошення інформації, якщо вони добросовісно повідомляють про свої підозри;

iv) пред'явлення до фінансових установ вимоги зберігати протягом як мінімум п'яти років всі необхідні документи по операціях, як внутрішніх, так і міжнародних.

 

2. Держави-учасниці співробітничають далі у попередженні злочинів, зазначених у статті 2, вивчаючи можливість:

a) вжиття заходів з нагляду за роботою всіх агентств, які здійснюють грошові перекази, включаючи, наприклад, їх ліцензування;

b) вжиття реально здійсненних заходів по виявленню або відслідкуванню фізичного переміщення готівкових коштів та оборотних документів на пред'явника через кордон за умови суворого дотримання гарантій належного використання інформації і без обмеження в якій би то не було формі свободи переміщення капіталу.

3. Держави-учасниці співробітничають далі у попередженні злочинів, зазначених у статті 2, шляхом обміну точними та перевіреними даними відповідно до їхнього внутрішнього законодавства та координації адміністративних та інших заходів, які вживаються, коли це необхідно, з метою попередження вчинення злочинів, зазначених у статті 2, зокрема шляхом:

a) створення та забезпечення функціонування каналів зв'язку між їхніми компетентними установами та службами з метою сприяння захищеному та оперативному обміну інформацією про всі аспекти злочинів, зазначених у статті 2;

b) співробітництва одна з одною у проведенні розслідувань у зв'язку із злочинами, зазначеними у статті 2, що стосуються:

i) особи, місцезнаходження та роду занять осіб, відносно яких існують обґрунтовані підозри в тому, що вони причетні до таких злочинів;

ii) переміщення фінансових коштів, які мають відношення до вчинення таких злочинів.

 

4. Держави-учасниці можуть обмінюватися інформацією через Міжнародну організацію кримінальної поліції (Інтерпол).

Стаття 19

Держава-учасниця, в якій підозрюваний у скоєнні злочину зазнає кримінального переслідування, повідомляє відповідно до свого внутрішнього законодавства або застосовних процедур про остаточні результати розгляду Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй, який направляє цю інформацію іншим державам-учасницям.

Стаття 20

Держави-учасниці виконують свої зобов'язання за цією Конвенцією таким чином, щоб це відповідало принципам суверенної рівності і територіальної цілісності держав, і принципу невтручання у внутрішні справи інших держав.

Стаття 21

Ніщо в цій Конвенції не зачіпає інших прав, зобов'язань та обов'язків держав та окремих осіб згідно з міжнародним правом, зокрема згідно з цілями Статуту Організації Об'єднаних Націй, міжнародним гуманітарним правом та іншими відповідними конвенціями.

Стаття 22

Ніщо в цій Конвенції не наділяє державу-учасницю правом здійснювати на території іншої держави-учасниці юрисдикцію і функції, які входять виключно до компетенції влади цієї іншої держави-учасниці відповідно до її внутрішнього законодавства.

Стаття 23

1. У додаток можна вносити зміни та доповнення шляхом додавання договорів, які:

a) відкриті для участі всіх держав;

b) набули чинності;

c) ратифіковані, прийняті, схвалені або до яких приєдналися принаймні двадцять дві держави - учасниці цієї Конвенції.

2. Після набуття чинності цією Конвенцією будь-яка держава-учасниця може запропонувати таку зміну та доповнення. Будь-яка пропозиція про внесення зміни та доповнення передається депозитарію в письмовому вигляді. Депозитарій повідомляє про всі пропозиції, які відповідають вимогам пункту 1, всі держави-учасниці та запитує їхню думку відносно того, чи слід приймати запропоновану зміну та доповнення.

3. Запропонована зміна та доповнення вважається прийнятою, за винятком випадків, коли одна третина держав-учасниць заперечує проти неї, повідомивши про це письмово не пізніше ніж через 180 днів після її розповсюдження.

4. Прийнята зміна та доповнення до додатка набуває чинності через 30 днів після здачі на зберігання двадцять другої ратифікаційної грамоти або документа про прийняття або схвалення такої зміни та доповнення для всіх держав-учасниць, які здали на зберігання такий документ. Для кожної держави-учасниці, яка ратифікує, приймає або схвалює зміну та доповнення після здачі на зберігання двадцять другої ратифікаційної грамоти, зміна та доповнення набуває чинності на тридцятий день після здачі на зберігання такою державою-учасницею її ратифікаційної грамоти або документа про прийняття або схвалення.

Стаття 24

1. Будь-який спір між двома чи більше державами-учасницями щодо тлумачення або застосування цієї Конвенції, який не може бути врегульований шляхом переговорів протягом розумного періоду часу, передається на прохання однієї з них до арбітражу. Якщо протягом шести місяців з дня звернення з проханням про арбітраж сторони не зможуть домовитися про його організацію, будь-яка з цих сторін може передати спір до Міжнародного Суду, звернувшись із заявою відповідно до Статуту Суду.

2. Кожна держава може при підписанні, ратифікації, прийнятті, схваленні цієї Конвенції або приєднанні до неї заявити про те, що вона не вважає себе зв'язаною положеннями пункту 1. Інші держави-учасниці не будуть зв'язані положеннями пункту 1 відносно будь-якої держави-учасниці, яка зробила таке застереження.

3. Будь-яка держава, яка зробила застереження відповідно до пункту 2, може в будь-який час зняти це застереження шляхом повідомлення Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 25

1. Ця Конвенція відкрита для підписання всіма державами з 10 січня 2000 року до 31 грудня 2001 року в Центральних установах Організації Об'єднаних Націй в Нью-Йорку.

2. Ця Конвенція підлягає ратифікації, прийняттю або схваленню. Ратифікаційні грамоти або документи про прийняття або схвалення здаються на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй.

3. Ця Конвенція відкрита для приєднання будь-якої держави. Документи про приєднання здаються на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 26

1. Ця Конвенція набуває чинності на тридцятий день після здачі на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй двадцяти двох ратифікаційних грамот чи документів про прийняття, схвалення або приєднання.

2. Для кожної держави, яка ратифікує, приймає чи схвалює цю Конвенцію або приєднується до неї після здачі на зберігання двадцяти двох ратифікаційних грамот чи документів про прийняття, схвалення або приєднання, Конвенція набуває чинності на тридцятий день після здачі на зберігання цією державою своєї ратифікаційної грамоти або документа про прийняття, схвалення чи приєднання.

Стаття 27

1. Будь-яка держава-учасниця може денонсувати цю Конвенцію шляхом письмового повідомлення Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй.

2. Денонсація набуває чинності після закінчення одного року з дати отримання повідомлення Генеральним секретарем Організації Об'єднаних Націй.

Стаття 28

Оригінал цієї Конвенції, тексти якої англійською, арабською, іспанською, китайською, російською та французькою мовами є рівно автентичними, здається на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй, який розсилає завірені копії цієї Конвенції всім державам.

НА ПОСВІДЧЕННЯ ЧОГО нижчепідписані, належним чином на те уповноважені своїми відповідними урядами, підписали цю Конвенцію, відкриту для підписання в Центральних установах Організації Об'єднаних Націй в Нью-Йорку 10 січня 2000 року.

 

Додаток

1. Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден, вчинена в Гаазі 16 грудня 1970 року.

2. Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, вчинена в Монреалі 23 вересня 1971 року.

3. Конвенція про запобігання та покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, в тому числі дипломатичних агентів, прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 14 грудня 1973 року.

4. Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заложників, прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 17 грудня 1979 року.

5. Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу, вчинена у Відні 3 березня 1980 року.

6. Протокол про боротьбу з незаконними актами насильства в аеропортах, які обслуговують міжнародну